Я стою серед пилу і галасу в богом забутому селищі десь на Філіппінах.
Мережа не ловить, натовп галасує — на північ острова відправляється останній на сьогодні автобус, а бажаючих потрапити на нього в два рази більше, ніж вільних місць. На його даху приварені сталеві поручні, до яких спритний народ вже причепив свої сумки і баули, там же бовтається мій похідний рюкзак. Тепер туди лізуть найспритніші та відважні, ті, кому конче треба їхати, але не вистачило місця в салоні. Поруч — якийсь мужик шумно втягує ніздрями дві доріжки невідомого порошку прямо з широкого листа бананової пальми. Потім він обертається до мене, посміхається червоними від бетеля зубами і каже:
— Зара поїдемо!
Це водій нашого автобуса.
У цій історії — метафора всього мого життя. Я несусь по гірському серпантину на даху допотопної колимаги, за кермом — обдовбаний псих, з одного боку — скеля, з іншого — прірва, попереду — пригода. Мені дуже страшно, іноді весело, іноді важко, але ніколи не нудно.
Мені було двадцять чотири, коли ми з подругою влізли в жовто-сині комбінезони, почепили важкі рюкзаки на плечі і відправилися автостопом навколо світу. Через вісім місяців, обігнувши землю, я повернулася додому в Київ. За спиною залишилося чотирнадцять пройдених країн і стільки вражень, що вистачило б на ціле життя.
Здавалося б: сідай і пиши книгу, але божевільний автобус ніс мене далі. Я почала виступати з лекціями про подорожі, організовувала тренінги по всій Україні і провела тревел-конференцію. Поїхала на Burning Man, і на четвертий день в США зустріла свого майбутнього чоловіка.
Його, до речі, звуть Хуан Карлос, і так, це буває не тільки в бразильських серіалах. Тепер у мене є своя фазенда у Флориді, а за вікном зріють ананаси, папайя та авокадо.
Нарешті, з усього загального (сукупного) досвіду з’явився мій дебютний роман. Сюжет і герої повністю вигадані, але кістяк книги: вся радість і біль, дух і гріх, дружба і самотність, любов і пошук правди, нескінченна дорога додому — все виписалося з прожитого і пройденого.
Я знову стою на зупинці, і мій автобус ось-ось вирушить у дорогу. Відпускати від себе книгу у вільну подорож так само непросто, як і купувати дитині квиток в доросле життя. Немає навіть ілюзії контролю, але на водія не нарікати. Треба їхати далі.
Дякую всім, хто вірив, чекав, підтримував і спасибі всім, хто прийшов сюди вперше. Сподіваюся, вам буде цікаво.
Ну все. Погнали.
